Купить зимние ботинки женские
Тёплые женские ботинки для города, спорта, туризма. Быстрая доставка
az-art.me

К выходу в эфир готовится новый украинский сериал «Останній Москаль»

03.04.2015
На украинских телеэкранах скоро выйдет сериал от телекомпании 1+1, повествующий о приключениях москвича на просторах Закарпатья.

У Московского Театра на Таганке новый директор – известная актриса

01.04.2015
Ирина Апексимова стала преемницей известного театрального деятеля России Владимира Флейшера, возглавив Московский Театр на Таганке.

«Оппозиционный блок» саботирует введение запрета на российские сериалы

30.03.2015
Депутаты Верховной Рады, голосовавшие за введение закона о запрете некоторых российских сериалов, обозвали членов «Оппозиционного блока» "издевателями" над украинским народом.

Лариса Руснак на Лото Забаві вигравала 17 гривень

23 апреля 2007

Лариса Руснак — відома українська акторка, телеведуча і активна «дублювальниця» кіна. Зустрілися ми біля столичного театру імені І.Франка, де перед входом розминали кістки і курили Остап Ступка, Юрій Одинокий, Руслана Писанка і компанія.

— Не пущу! — репетував Юрій Одинокий, коли Лариса підійшла до нього і зізналася, що йде на інтерв’ю. — Вона на годину постійно запізнюється на репетиції, чуєте? — кричав він навздогін. Ми ж уже прямували до гримерки.

— Він жартує, — каже Руснак дорогою до театру. — Більшість режисерів — злі по натурі. Хоча Юрій не такий. З ними головне — розуміння.

Лариса вдягнена у легкий блакитний плащ. Зізнаюсь, що ледь упізнав.
— Та мене п’ять років до театру не пускали без перепустки. — Розповідає Лариса. — Зате з мене вийшов би гарний шпіон. Часто — умиєшся — дивишся на себе — таке враження, що білий млин. Але з такого можна малювати що хочеш. Мене мама не впізнала на виставі «Трибунал», я там грала ще й вагітною.

Лариса приїхала на власному авто Хюндай Акцент.
— Я пішла на кіностудію в 1991 заповнювати картку. — розповідає автомобілістка. — і там була графа «водіння автомобіля». Чомусь я тоді подумала, що мене без цього не візьмуть і пішла на курси. Я подумала, що спочатку здам на права, а потім здам ту реєстраційну картку. На права здала, а з карткою так і не склалося. А машина з’явилась років через вісім. Брат гнав машину з Німеччині собі і мені пригнав. Я замовляла будь-яку, тільки не червону. Приїхала — червона Ніссан Санні. Потім в мене ще була Деу, але не довго. Знаєте, досі мене ДАІ-шники зупиняють і кажуть: «А у вас же була червона машина!». Не знаю, по «Лото Забаві» чи по фільмам.

— Як вам «роль» у «Лото-Забаві»?
(Тяжко зітхаючи) Ви знаєте, я не буду кокетувати і казати, що ой ні-ні, це така жахлива роботи. Аж ніяк. Це теж робота і я все роблю, щоб триматися в формі, бо це прямий ефір — шість камер. Там має працювати голова, очі — бачити, орієнтуватися на камери. Повна зібраність і бойова готовність у неділю о 7 ранку, уявляєте? Ефір починається о 9, але грим — за дві години.
На останньому ефірі я познайомилася з режисером. Він почав мені серед ефіру кричати у вухо, відповісти я нічого не можу, бо ефір, а він з тобою розмовляє раптом як з ідіоткою якоюсь, яка наче не вміє два слова скласти разом. Це кошмар. Хоча поза роботою це нормальна людина, на роботі ж проявляється — хоче показати себе капітаном корабля, я вважаю це неприпустимим. І сьогодні я подала заяву на звільнення. Сподіваюсь, що задовольнять мою заяву.

— За час існування лотереї підтасовок не було?
Було раз. Мені сказали, що треба розіграти машину так, щоб вона потрапила до доньки якоїсь там людини. І тоді кажуть: «Ви ж знаєте, як це робиться?» Після цієї фрази я вже нічого не говорила, а встала і пішла. Я більше з тими людьми не розмовляла.

— А самі граєте?
Так, коли натрапляю на білетики — купую кілька одразу. Вигравала — 17 гривень найбільше, але мій тато і 500 вигравав, і 200.

— В рекламі знімаєтесь?
Знімалася. Але відмовилась, бо мене скоро помідорами закидають. Мій син Іван каже: «Мамо, твій голос скоро буде чутно навіть з унітазу». Але озвучую рекламу — це так. Проте, там заробітки невеликі. Один ролик — близько 50 євро.

— Ви викуповуєте сукні, в яких граєте?
Так, от плащ в якому я зараз від дизайнера. Одна моя сукня була схожою на вбрання Уми Турман, хтось навіть написав, що то була точна копія.

— Яка ваша улюблена роль?
— Мені важко вибрати, бо в мене є «Соломія», де я граю Нюсю. Вона абсолютно без тексту. Це вистава, у якій я можу собі дозволити не те, що імпровізацію, а все, що є — віддати на повну катушку. Там є рамки, але я можу вийти за ці рамки і жити своїм життям. Ще є «Шякунтала» — уся вистава побудована на ритуалах. Це індійський епос. Сюжет про Шякунталу з першої книги «Магабгарати», що нараховує всього 18 книг, став основою для драматичної поеми Калідаси. Там дуже цікаве існування, яке зовсім не схожа на все, що я грала до того. Там ставка — на пластику. Як на мене — дуже влучно, оскільки актор — це такий інструмент, який має використовуватись режисером. Він (інструмент) має бути начищеним, кілки підтягнуті і завжди готовий до будь-якої роботи.

— Вами, як інструментом, керує режисер. Який з них — найвимогливіший?
Найвимогливіший однозначно Андрій Приходько, учень Фоменка, в якого я грала вже згадану Шакунталу. Я вважаю, що він дуже талановита людина, але як режисер — такий жорсткий. Усім акторам зичу тільки одного — позбутися страху перед ним, як перед режисером. Боїшся іноді відійти в якийсь бік і втратити форму, бо в Шакунталі дуже важлива форма. Ще у Приходька є «Каїн» за Байроном, де я граю Аду і Авеля. Він викохав цих героїв, як перших людей на землі. Приходько дуже любить Україну. Там використовується переклад Франка, через що мова сповнена діалектизмів і Андрій змусив нас і говорити такою мовою, надав їй певний шарм. Це треба просто чути.

Але різні режисери бувають. От мій вчитель — Оглоблін Володимир Миколайович, в якого були вистави «Благочестива Марта» і «Моя професія — сеньйор з вищого світу». Останню, до речі, зняли, мені дуже прикро за цю виставу. От з ним були стосунки такі, він міг просто сказати... — Лариса простягає руки до моєї шиї. — І все. Усе вже було зрозуміло. Команда в нього налаштовувалась на одну хвилю. Їх навіть можна назвати «змовниками». Тільки коли люди разом роблять, в команді однодумців — виходить щось цікаве.

— Раз ви вже згадали про Володимира Оглобліна. Розкажіть, як познайомились із майбутнім чоловіком — Тарасом?
Ми разом вчилися в Київському театральному інституті, я була на 4-му курсі, він на 1-му після армії і це якось відбулося в один день — я вважаю, що ми стали чоловіком і дружиною того ж дня. Хоча одружилися за пів року. В той день він повів мене до свого друга на день народження, а наступного дня зранку — додому знайомити з батьками і батьки мене залишили. Круто?
Зараз ми розлучені, 8 років прожили разом. Мій син Іван носить його прізвище. В Тараса зараз інша родина зараз, донька є, але ми в дуже хороших стосунках.

— Філософія...
Шопенгауер. Захоплювалась у студентські роки. Я ніколи не могла зрозуміти, як це так — треба прагнути нуля. Ну як це так, людина жива, але їй треба прагнути скуки. Мені ж завжди хочеться або сміятися, виглядаючи ідіоткою, або плакати, але по-справжньому. Але тільки таким шляхом можна до цього нуля прийти. Інакше як? Ти його відчуєш, цей нуль, як вже відчув різні інші стани.

— У студентські роки? А якими вони були?
Нудними. Нічого цікавого, окрім мого кохання. Ми багато писали конспектів і майже не ходили до театру. Тому я заздрю тим, хто зараз вчиться в Театральному. Богдан Сильвестрович набрав у цьому році 24 людини і вони фактично живуть в театрі. Вони бачать всі шляхи театру, вони живуть ним! А ми знали про театр по книжках і враженнях викладачів. Але скільки б ти не читав...

— А читаєте ви багато?
Ой, у мене стопка книжок накопичилася, я не знаю, як їх усі прочитати! — переходить Лариса на крик. — Це КАТАСТРОФА! Але наразі читаю «Сороку-воровку» Муракамі. Це для душі, мені подобається таке чтиво. У мене буває таке, що книжка зовсім не зачіпає, прочитуєш — і ніяк, а потім проходить час...

— Усвідомлення.
Так, саме усвідомлення. От я прочитала «Жінку в пісках» Кобо Абе ще в студентські роки, а усвідомлення прийшло тільки зараз. Воно як по спіралі повертається. Зараз у нас виходить прем’єра «Одісеї» в театрі Леся Курбаса — і через цю постановку до мене прийшло усвідомлення Кобо Абе.

— А як заробляють українські актори? В театрі ж платять копійки... Чи ні?
Я пішла на мило! (сміється) Доводиться зніматися в російському «милі», оскільки українською немає фільмів У-ЗА-ГА-ЛІ. Знімалася тільки у Дончика в «Украденому щасті». Але там у мене роль така паскудна — стерви-мами, яка відбирає сина в батька і розмовляє таким жахливим суржиком.

— Хіба усе обмежується «милом»?
Звісно ж ні! Ще я обожнюю дублювати фільми. Але, знову ж таки, іноді доводиться дублювати на російську мову, але в більшості, все ж, українською. Це такий тренаж — навіть дублюючи фільм, переймаєшся його героями, входиш в роль, хоча фактично, зусиль на це багато не треба. І кілька годин вже після закінчення дублювання треба, щоб «відійти» від цієї ролі, оскільки реально настільки вливаєшся в героя, що важко потому з нього вийти.

— Буває важко виходити з ролі?
Знаєте, там у мене така страшна роль матері, яка помирає від раку. Цього не помічає її дочка, вони постійно сваряться. І от вчора доводилось на знімальному майданчику розпускати ці соплі, нюні, біль від хвороби, сварки — це страшенно неприємно. Ми іноді навіть, щоб вийти з цього стану займаємося медитацією — сідаємо в «позу лотоса», — при цьому Лариса демонстративно таки вмощується «лотосом» на стільці. — І просто медитуємо. І от вчора я так після зйомок того «Вітчима» сідаю медитувати і відчуваю, що мені стає дуже погано. Раптово з мене це все виходить — блювота. І я починаю розмірковувати — чому це ні з того, ні з сього так вийшло? І одразу в голові прокручується момент з «Вія», де я грала панночку, яка помирає. І я лягла нібито в домовину. Хоча то навіть була не домовина, а зіставлені кілька стільців і так само мене жахливо знудило. Тоді я пішла до священика і він пояснив мені, що актори, коли грають якусь роль — акумулюють на собі енергію. І наскільки сильно ти переймаєшся роллю, настільки сильно ти притягуєш на себе це все.

— Так ви глибоковіруюча людина?
Та ні, я рідко буваю в церкві, просто у різні поради і слова священиків вірю. А от піст в мене, знаєте, який? Перманентний! Я просто не встигаю їсти, дієт ніяких не існує.

— А спите багато?
Рівно по чотири з половиною години на день! Хапаюсь за ролі, і не встигаю нічого. Коли? Коли? Коли усе встигнути?

— А за здоров’ям слідкувати?
Та, яке там здоров’я. От у мене у суботу був дуже важкий знімальний день. Потім в неділю о 6-ій підйом на «Лото Забаву», про ефір якої я вже розповіла, потім репетиція о 2-ій в театрі і ввечері вже вистава «Соломія». Це найважча вистава у моєму репертуарі. Якби мене фотограф зняв до вистави і після вистави — це були б дві абсолютно різні людини. Я поспала буквально пів години.

— Прямо в театрі?
То звісно. Ось тут біля гримерок диванчики — вони там для чого, думаєте, стоять? Ми там спимо час від часу.

Так от, — продовжує Лариса. — Я коли прокинулася, до мене партнери по виставі підбігли і кажуть: «Ляля, що з тобою сталося». А я подивилася в дзеркало — дійсно, наче немає обличчя, як після тижневого «перебуха» — страхи господні! Приходить вистава. Я граю і таке враження, що стіни розходяться, що я розсуваю ці стіни. Я співала і таке враження, що підіймала театр. Я відчувала усю енергію, що йшла із зали. Вистава закінчилася — я ожила. І сьогодні вранці прийшла на репетицію зовсім іншою людиною — повною сили, бо вчора на виставі отримала максимум. Я сама не повірила, що вмію так співати. Але частіше за все, коли нічого не отримуєш, проходить вистава і жахливо зводить ноги в судомах. Мало того, що почуваєшся паскудно, так ще й в кінці вистави, класичний момент, коли носочки мають тягнутися в синхрон, мій носочок ніколи не тягнеться, бо вся нога вже зведена.

— Ну і як воно, бути актором після розказаних вами жахів?
Ха! Акторська професія — це таке щастя! Ви навіть не уявляєте собі, яке це щастя. У житті усього не можна робити, а тут, виходиш на сцену і робиш, що хочеш. Уявляєте, за це ще й гроші платять! Нас вчать то індійських танців. То от «Божичі» вчили українських. Співати вчать. Я завжди боялася співати, а останнім часом — позбулась цього страху взагалі. Можеш жити в своєму світі, не боятися, офіційно все робити. Часто люди мають якісь потаємні бажання, які не можуть втілити у житті. І всі ці потаємні бажання ти можеш абсолютно офіційно вживати у ролі.

— Хіба роль не обмежує?
Ну так не в одній ролі, так в іншій. Ролей стільки, що я навіть не пам’ятаю усіх, в яких грала. За 23 роки в театрі я могла втілити усі свої фантазії в життя. І в мене на превелике щастя немає амплуа. Тобто, я граю і хлопчиків, хлопців, бабушек, дєдушек, і чудово, що театр зараз дозволяє це робити.

— Але ж у вас не було моно-вистав?
Нє-а. Мені чомусь завжди було нудно на моно виставі. Навіть годину висидіти, навіть коли актор — красивий, розумний і талановитий — ду-уж-же важко. Це нудно. І мені дуже подобається контакт людський, бо говорити ні до кого або до глядачів, які десь там є, в залі — важко. Я не хочу цього.

— Але ж все одно лишаються омріяні ролі...
Знаєте, ніколи не знаю, що на це відповісти. В кожній ролі можна навіть те, що не написано в тексті — зіграти абсолютно нормально. Я от граю сестру Соломії Крушельницької, яка збожеволіла. А хто може загнати в якісь рамки роль божевільної?

— Виходить, божевільну зовсім не важко грати?
Нє, не важко. Ми ж усі божевільні! (сміється)

— А для того, щоби краще зіграти не спілкувалися з божевільними?
Ой, спілкувалася! Звичайно ж! До того ж, мені навіть не довелося шукати їх. До нас в театр прийшла дівчина. Як вона зайшла, як потрапила в гримерку — ніхто не знає. Приходимо вже перед виставою «Біла Ворона», а тут сидить дівчина — переодягнена в костюм. Ми спиталися, хто вона. А вона відповідає: «Як, хто! Мене прийняли в театр — Богдан Сильвестрович. Я сьогодні граю Жанну д’Арк і зараз маю виходити на сцену.» Закінчилося все тим, що їй викликали швидку і батька з матір’ю — вона божевільною виявилася. Ледь впіймали, бо ганяла по театру.

— Майже містика. А з забобонами у вас як?
Я завжди сідаю на роль!

— Це як? — питаю, після чого, Лариса кидає на підлогу купу листочків з прописаною роллю і демонстративно сідає на них.
— А ось так! Якщо роль випадково впала на підлогу, треба обов’язково на неї сісти, бо провалиться.

— А відома прикмета щодо першої репетиції і цвяха? (йдеться про прикмету, мовляв, якщо знайдеш на першій виставі цвях, кар’єра вдалася)
Це не забобон! На останній виставі «Братів Карамазових» я падаю на сіно і натикаюся на величезний цвях. В останній виставі на «Каїні» зібрали купу битого скла. А ми там ходимо босяка і повзаємо по сцені.

— Хто ж такі благодійники?
Та не хочеться вірити в те, що це хтось спеціально робить. Але є й таке. Щодо забобонів — то більшість — це просто понти.

— А чим займається ваш син Іван?
О, він захопився грою на гітарі, багато дуже грає разом з якимось гуртом, назви якого я не пригадаю. Я постійно ділюся своїми враженнями і досягненнями з ним, він розділяє їх. Він теж це колись пройде, бо він також творча людина.

— А ви на чомусь граєте?
Ооо, ви щось таке запитуєте, що я буду розповідати до ранку! Але, розповідаю. Я закінчила школу на фортепіано. А потім ми сім років поспіль відпочивали у Швейцарії і там я познайомилась з театром, яким керує учень Марселя Марсо. Там усі актори — циркові. Але роблять власні вистави. Вони вміють жонглювати, ходити по канату, грати на кількох інструментах. І там от актриса була, грала на акордеоні. Ох, мені це запало. Син захотів на скрипці вчитися — він пішов на скрипку. А я думаю, що я його буду сидіти і чекати — і я пішла — купила собі акордеон. Навчилася, грала постійно. Але вже, напевно, все забула.

— Чого побажаєте читачам нашого видання?
Так, можу побажати. Але тільки одного.
Дитина маленька — вона чиста. А із зростанням — вона починає натягувати на себе різну шкарлупу. Переважно усі люди натягують на себе якісь маски. І хочуть бути схожими на когось. А от якби люди повірили в те, що вони самі по собі такі цінні, такі красиві, такі неповторні. Тоді, по-перше, відразу можна було б знайти кохання, тому що іноді за шкаралупинням важко простежити справжню людину. А от якби людина змогла залишатися до кінця життя дитиною — ото було би щастя.

Лариса Руснак (фото 1) Лариса Руснак (фото 2) Лариса Руснак (фото 3)
Лариса Руснак (фото 4) Лариса Руснак (фото 5) Лариса Руснак (фото 6)

Богдан Логвиненко

Автор світлин: Олександр Чекменьов